Моя Вінниця

На землях теперішньої Вінниці люди оселялися з давніх часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи палеоліту, неоліту та раннього енеоліту, поховання бронзової доби, поселення епохи заліза. Із середини X століття на теренах Поділля оселились племена уличів і тиверців. З ХІ століття регіон остаточно увійшов до складу Київської Русі. В ХІІ-ХІІІ століттях в результаті феодалізації та децентралізаційних процесів край відійшов до Галицько-Волинського князівства.

Після серії монгольських походів у Східну Європу в 1222-23 та 1237-41 роках територія Поділля потрапила під контроль Золотої Орди. На тлі внутрішніх ординських усобиць територія сучасної Вінниці опинилися у статусі фактичної “сірої зони”.

В 1330-50-х роках на цих теренах влада потрапила до рук місцевих ватажків – отаманів. Саме із ними довелося домовлятися племінникам литовського князя Ольгерда князям Коріатовичам після перемоги у 1362 році їхнього війська над “отчичами та дідичами Подільської землі” – трьома татарськими побратимами: Кутлубугом (Котлубеєм), Хачибеєм (Хаджибеєм) та Дмитром. Із приходом нових господарів на зміну старій назві регіону “Пониззя” утверджується нова назва – “Поділля”.

Поява перших постійних осад-колоній у місті припадає на кінець ХІІІ – початок XIV століть, що підтверджується археологічними знахідками.

Що стосується року заснування Вінниці, то не існує писемного джерела, де б поруч із записом про дану подію знаходилися конкретні роки. 1362/63 рік, як точка відліку історії Вінниці, за словами директора Музею Вінниці Олександра Федоришена – “це символічна (умовна) дата, яка має прямий стосунок до Синьоводської битви. Синьоводську битву прив’язують до 1362-го, інколи – 1363 року. Вінниця статутно користується цією точкою відліку – 1363”.

Ключовий принцип, яким користуються дослідники для визначення точки відліку – це не поява поселення як такого, а поява укріплень довкола нього і перетворення його на “город”, “град” чи “городок”. Буквальне прочитання русько-литовських літописів, зокрема і повідомлення в “Повісті про Поділля”, дозволяє встановити, що з точки зору літописців початку XV століття на Поділлі до Синьоводської битви не існувало жодного поселення-“града”.

Цілком вірогідно, що саме племінники князя Ольгерда – Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріятовичі – почали будувати в подільських поселеннях укріплення і засновувати нові “гради”. Дослідники вважають, що серед них могла бути й Вінниця. В той же час найдавнішими (складені в XIV-XV століттях) писемними документами, в яких згадується назва міста Вінниці, є: Список міст руських, який приблизно датують 1370-90-ми роками; грамота Гринькові Сокілецькому від Федора Коріятовича 1391 року, у якій згадується “кнѧгини Андриѧнова ѧ Вѣиницьска”; грамота Пашкові Васновичу від Федора Коріятовича 1392 року, у якій згадується “кнѧзь Василеи Веницкии”; повідомлення “Повісті про Поділля” з русько-литовських літописів про призначення князем Вітовтом старостів у Брацлаві, Сокільці та Вінниці (події 1393 року).

Перша писемна назва міста – Вѣничя за “Списком міст руських”, який датують приблизно 1370-90-ті роками, або Вѣница за літописами русько-литовськими (датовані приблизно 1390-1410-ми роками). В уривку “Західноруського, або Білоруського літопису” “О Подолской земли” також вказано варіант назви “Бениця”. З середини ХХ століття краєзнавці за найімовірнішу основу назви вбачали давньоруське вѣно – “плата за наречену”, “посаг за нею”. Деякі дослідники появу такої назви пояснюють тим, що литовський князь Ольгерд визволив Вінницю й землі навкруги в середині XIV століття від татар і подарував їх племінникам. Однак така версія суперечить як літописним згадкам, так і значенню слова: “вѣно” – юридичний термін зі шлюбного права, уживаний тільки щодо жінок; крім того, племінники залишалися васалами великого князя й увійшли в землю Подільську з його “презволѣнія”, а не через дарування. Втім, версія про “викуп за наречену” або ж “подарунок чоловіка дружині” і досі має право на існування, опираючись документально на грамоту Гринькові Сокілецькому від Федора Коріятовича 1391 року, у якій згадується “кнѧгини Андриѧнова ѧ Вѣиницьска”.

Інші дослідники є прибічниками гідронімії, акцентуючи увагу на тому, що назва міста збігається з назвою річки Віннички (Вінниці, вперше зустрічається в Руській (Волинській) метриці), малої притоки Бога (Південного Буга), у межиріччі яких розпочалося стале освоєння території Вінниці (за археологією, з першої чверті ХІІІ ст.). Критики цієї версії кажуть, що річка така мілка, що ймовірніше сама позичила назву в міста. Втім, найменування в обох випадках (топонім та гідронім) необхідно вважати назвою аграрно-символічного (родинно-сакрального) змісту. При цьому однокорінними словами, крім вѣно, є насамперед старослов’янські слова вѣн – брат, родич, спільник, вѣна – ріка, притока, вѣнча – свято врожаю, вѣнди – родові знаки (і рибальські гачки як омонім), вѣ – гілка, рід (як омонім – також займенник “ми”).

Поширена поміж російських дослідників версія походження назви міста від нібито популярного у той час в цих краях виноробства не витримує жодної критики, оскільки саме на другу половину XIV століття припадає глобальне похолодання, що не сприяло дозріванню винних сортів винограду в цих широтах.

Назва міста з двома літерами «нн» зустрічається вже в документах XV століття. Сучасний варіант написання назви міста українською став можливий завдяки правопису, винайденому та розробленому Пантелеймоном Кулішем наприкінці 1850-х років. Загального вжитку назва “Вінниця” набула лише у результаті реформи правопису, ухваленій 1928 року президією Правописної комісії після обговорення на Всеукраїнській правописній конференції 1927 року у Харкові (Харківський правопис).

Місце та час виникнення першого вінницького замку – предмет дискусій і гіпотез. Якщо базуватися на літописних джерелах, то станом на 1393 рік, коли князь Вітовт призначив свого старосту у Вінниці, місто вже було “городком” (укріпленим поселенням). Цілком вірогідно, що перший замок був закладений у Вінниці князями Коріатовичами за певний час до описаних у літописі подій, тобто приблизно в 1360-1380-х роках. Щоправда, деякі краєзнавці вважають, що замок у Вінниці міг існувати і раніше.

Щодо місця розташування перших вінницьких укріплень також точаться дискусії. Переважна більшість дослідників історії Вінниці вважає, що перший замок (існував в 1360/1380-х-1500-х роках) знаходився на пагорбі ближче до межиріччя Південного Бугу та Віннички (Богу-Вінниці), тобто поруч з тим місцем звідки і бере початок місто. Інші вважають, що перший замок розміщувався одразу на Замковій горі, тобто в тому ж місці, де близько 1512 року було споруджено другий замок.

З підпорядкуванням Кримського ханства в 1478 році Османській імперії татарські набіги на Поділля набули катастрофічних масштабів. Так, в останній чверті XV ст. майже вся Правобережна Україна перетворилася на пустку. Вірогідно, що саме в цей час було знищено і перший вінницький замок.

Близько 1507 року новим старостою вінницьким і брацлавським стає князь Костянтин Іванович Острозький, його коштом в 1512 році і було споруджено другий вінницький замок. За описами ревізій Вінницького замку 1545 та 1552 років, це було потужне для того періоду дерев’яно-земляне укріплення з 5-ма вежами, оточене ровом і острогом на неприступній скелі лівого берега річки Південний Буг. Його початкові розміри: 24 сажні завдовжки (50 м) і 20 з чвертю завширшки (42 м). На подвір’ї укріплення діяла православна церква Покрови Пресвятої Богородиці.

У 1541 році у Вінниці вибухнуло повстання через санкціоновану урядом заборону городянам самостійно обирати війта, яку ініціював тодішній староста – князь Семен Пронський. Зі знищенням татарами Звенигородського замку занепадає торговий шлях через Брацлав. Новим “логістичним центром” регіону стає Вінниця, куди починають переселятися жителі з довколишніх населених пунктів. За описами ревізій Вінницького замку 1545 року у Вінниці налічувалось 274 будинки з подвір’ями, через сім років – 406.

В цей час обов’язки старости вінницького виконують Костянтин Острозький (1507-1516, 1517-1522, фактично до 1530), Роман Санґушко (1516-17), Ілля Острозький (1522 (фактично з 1530) – 1539), Семен-Фрідріх Пронський (1539-41), Федір Санґушко (1546-47), Богуш Корецький (1550-1576). У 1565 році місто стає повітовим центром Брацлавського воєводства.

За Люблінською унією 1569 року Вінниця разом з усім Поділлям ввійшла до складу Речі Посполитої. В новоствореній державі розвинена та європеїзована Польща поширила свій культурний, економічний та політичний вплив на схід та південь, у тому числі і на Поділля. Поміж нових землевласників побільшало поляків, з’явилися представництва католицьких жебрацьких, чернечих та клерикальних орденів (єзуїти, домініканці, капуцини), місцева еліта почала приймати католицтво. Наприклад, у 1579 році вінницьким і брацлавським старостою вперше став поляк-католик Юрій(Єжи) Струсь (1579-99), який в 1598 році став ініціатором перенесення воєводського адміністративного центру у Вінницю. Варто зазначити, що після нього поляками були всі, за винятком одного (та періоду Хмельниччини), вінницькі і брацлавські старости аж до початку XIX століття.

Ще у 1558 році з метою підсилення захисту міста від ворогів була запланована нова фортеця на острові Кемпа, спорудження якої було остаточно завершене лише в 1604 році. Необхідність перенесення центру воєводства у Вінницю та будівництва додаткових укріплень була пов’язана зі спустошливими набігами татар в цей час на Поділля. Запис в Литовській метриці вказує, що 8 жовтня 1580 року збудований Костянтином Острозьким другий вінницький замок згорів. Перенесення торгових шляхів посприяло перетворенню Вінниці на “логістичний центр”, а її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і у 1634 роках привілеї безмитної торгівлі на всій території.

На зламі XVI-XVII століть осердя Вінниці з лівого берега поступово почало переноситися на правий, з’явилися поняття “Старе місто” і “Нове місто”. Вінницький та брацлавський староста Валентій-Александер Калиновський (1605-1613) в 1611 році пожертвував кошти на будівництво постійного осередку єзуїтів у Вінниці, що і став ядром для “Нового міста” на правобережжі Бугу. З 1619 року вінницька місія перетворилася на резиденцію із навчальними класами нижчого рівня, а з 1630-го – повноцінний колегіум (офіційно з 1642 року).

Приблизно в 1624 роках поруч з єзуїтами з’являється постійна місія ордену домініканців, на основі якої з часом буде створено монастир. Довкола єзуїтського та домініканського монастирів пізніше збудували потужну цегляно-кам’яну фортифікацію, що дала назву усьому комплексу – “Мури”.

Альтернативу інтенсивному католицькому впливу намагалася створити місцева православна еліта. Серед православних віруючих зростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем’яна, яке з останньої чверті XVI століття утримувало українську братську школу. У 1616 році засновано православний чоловічий монастир Вознесіння Господнього, а у 1635 році – православний жіночий Благовіщенський монастир. Завдяки зусиллям відомого діяча культури митрополита Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького (і його братів – Олександра та Івана) у 1633 році відкрито школу-філію Київської православної колегії, яка проте в 1639 році була перенесена до міста Гоща.

В 1640 році Вінниці надане магдебурзьке право, що було однією з найпоширеніших правових систем міського самоврядування в Центральній Європі у часи Середньовіччя та раннього Нового часу.

Проте на тогочасних українських теренах зростало обурення суттєвої частини населення панщиною, судовою системою, економічною та релігійною конкуренцією з новоприбулими поляками-католиками та євреями-юдеями. Нерозуміння польською владою настроїв місцевого населення призводить до соціального вибуху – Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Після переможних боїв під Жовтими Водами та Корсунем 7 липня 1648 року до Вінниці вступають частини повстанських військ на чолі з полковником Максимом Кривоносом. За умовами Зборівського договору 1649 року Вінниця увійшла до складу Війська Запорозького і стала сотенним містом Кальницького полку (сотник – Ярема Урумович).

Героїчну сторінку в історію боротьби українського народу за незалежність вписали вінничани 11-21 березня 1651 року, коли у ході оборони міста його жителями та 3-тисячним козацьким полком під проводом полковника Івана Богуна було вщент розгромлене 12-тисячне військо Речі Посполитої під командуванням польного гетьмана коронного Марціна Калиновського. Проте за результатами літньої кампанії 1651 року та поразки у битві під Берестечком було підписано Білоцерківський договір, згідно з яким усе Поділля, зокрема і Вінниця, переходило під владу Речі Посполитої. Лише наступного року після переможної битви під Батогом Вінниця повертається під владу Війська Запорозького і стає полковим містом, в цьому статусі вона перебуває в 1653–1667 роках.

Союз з Москвою 1654 року та політична дезорієнтація тодішнього населення українських земель мали катастрофічні наслідки – Правобережжя та Поділля були вщент спустошені московськими, османськими та коронними військами. За цим історичним періодом закріпилася назва “Руїна”. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Брацлавщина, як і все Правобережжя Гетьманщини, за домовленістю з Москвою було передано під владу Речі Посполитої, яка була настільки ослаблена, що не змогла встояти перед натиском військ Високої Порти, а тому за Бучацьким миром 1672 року віддала османам значну частину Подільського, Брацлавського (зокрема й Вінницю) і Київського воєводств.

Впродовж 27 років, до 1699-го, переважна більшість Поділля фактично перебувала під владою османів. Лише північ Брацлавщини, включно із Вінницею, в 1674 році зайняли війська Речі Посполитої, а з 1685 року на цих землях відновлено Вінницький полк (полковник Самійло Самусь). В 1693 році король Ян ІІІ Собеський призначив Самійла Самуся наказним гетьманом із резиденцією у Вінниці.

Після придушення повстання Семена Палія в 1704 році ці території, зокрема і Вінниця, повернулися до складу України. З поразкою союзного війська Шведської імперії та Української держави в битві під Полтавою у 1709 році гетьман Іван Мазепа помирає, а контроль над Правобережжям та Поділлям в 1711 році відновлює його наступник гетьман Пилип Орлик. Прутський мир надавав йому надії на об’єднання України під протекторатом Османської імперії, проте ці плани так і не здійснилися. В 1712 році османи визнають протекцію Петра І над лівобережжям Дніпра та Києвом, а в 1714 році підписують договір з Річчю Посполитою, за яким правобережжя Дніпра передавалося під контроль польського короля Августа ІІІ. На жаль, Україна зазнає поразки у війні за незалежність і зникає на тривалий час.

Після настання миру у Вінниці поступово відродилися господарство та торгівля. В регіон повернулися поляки-католики та євреї-юдеї. У період Руїни обитель Товариства Ісуса занепала, але у 1740 році була відновлена і повторно освячена. Після скасування ордену єзуїтів в 1773-1774 роках будівля монастиря була конфіскована урядом. В 1746 році на запрошення вінницького старости Людвіка Калиновського та з дозволу луцького єпископа до міста приїжджають перші монахи капуцини, щоб заснувати монастир. 18 лютого 1761 року єпископ Антоній-Еразм Воллович освятив храм під покровительством Матері Божої Ангельської при монастирі Ордену Братів Менших Капуцинів. За сприяння родини Ґрохольських до Вінниці повертаються ченці ордену домініканців. Брацлавський земський суддя Міхал Ґрохольський, разом зі своєю дружиною Анною, з родини Радзимінських, виділив кошти на будівництво мурованих будівель (архітектор – Паоло Фонтана). Костел та кляштор мурованого типу розмістились дещо вище, ніж їх дерев’яні попередники, проте у межах фортифікаційного комплексу. Будівництво тривало в 1750-1758 роках. В 1765 році добудовано корпус келій. В знак вдячності домініканців, крипта костелу стала усипальнею роду графів Ґрохольських.

Проте місцевим православним селянам було не до вподоби відновлення старих порядків: у 1734 році загін запорожців на чолі з Гривою увірвався у місто і погромив місцевих католиків, а в 1750 році місто та замок захопили гайдамаки, вони вбили купців та знищили частину архіву. У місті в цей час регулярно відбувалися конфлікти на релігійному ґрунті. В 1768 році Вінницю зайняли донські козаки, які на той момент діяли проти конфедератів, змусивши шляхту і ченців тікати з міста. В 1770-71 роках у Вінниці від епідемії чуми загинуло 1330 жителів, а в 1778 році Вінниця пережила велику пожежу.

Внаслідок другого поділу Речі Посполитої в 1793 році Поділля окупували російські війська. Російська імперія анексувала регіон, а Подільське та Брацлавське воєводства царським указом від 12 грудня 1796 року були об’єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам’янці (1795-1944 роках – Кам’янець-Подільськ, а з 1944 року Кам’янець-Подільський). Вінниця стала повітовим містом, в якому у 1798 році впроваджено “Городовое положение”. Окупація призвела до тривалого занепаду міста. Наприклад, до 1847 року місто полишає остання гімназія, яку перевели до Білої Церкви. Відсутність перспектив сприяє міграційним процесам з міста. Проте після проведення Селянської реформи 1861 року ситуація у Вінниці починає змінюватися. В місті відроджується торгівля та починає розвиватися промисловість. В той час видавали продукцію пивоварний завод (заснований у 1863 році), горілчаний завод, млин, тютюново-махорочна фабрика та інші підприємства. В 1880 році закінчується будівництво чавуноливарного заводу “Конкуренція” (з 1914 року – “Молот”).

Будівництво Києво-Балтської залізниці й подальше відкриття руху потягів 26 травня 1870 року поруч з містом посприяло потужному економічному розвитку Вінниці. Місто стало логістичним центром регіону, де стрімко розвивалися торгівля й цукрова галузь, значною мірою завдяки німецьким інвестиціям. Після великої пожежі 1885 року у Вінниці зріс запит на спорудження цегляних будівель. Впродовж останніх 40 років XIX століття населення міста збільшилося майже в три з половиною рази.

Стрімкий розвиток продовжився і в перші десятиліття ХХ століття, коли на посаді міського голови перебував Микола Оводов. У Вінниці в цей час з’являються такі технологічні новації: електрика (зокрема й електричне освітлення), водогін, трамвай, телефон, ліфт. Понад 30 будівель в центрі міста спорудили за проектом талановитого архітектора Григорія Артинова, зокрема:
– будівлю апеляційного адміністративного суду (колишній готель “Савой”, 1912-1913),
– міський театр (1910, перебудований у 1946-1948),
– Свято-Воскресенську церкву (1910),
– приміщення школи № 2 (1900-1901, колишня жіноча міністерська гімназія),
– будівлю їдальні Вінницького коледжу будівництва і архітектури КНУБА (колишній Учительський інститут, 1912),
– Вінницьку торгово-промислову палату (1911, колишня міська Дума),
– будинок судових установ (1910-1912, колишнє приміщення окружного суду та міської управи),
– магазин “Лікарські рослини” на вулиці Соборній (колишній прибутковий будинок Райхера, 1910)
– водонапірну вежу (1911) .

Під час Першої світової війни місто стало адміністративним центром Подільської губернії, з огляду на прифронтове розташування Кам’янця.

Війна виявилася дуже виснажливою для Російської імперії і підірвала її економіку. Понад 50 % працездатних чоловіків Вінниці були мобілізовані до війська, де значна частина з них загинули, отримали тяжкі поранення й контузії. На початку 1917 року в Російській імперії стали масовими антивоєнні та антиурядові настрої, а в березні того ж року імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада в країні перейшла до Тимчасового уряду, інтереси якого у Вінниці представляла Рада громадських організацій (голова – Здіслав Грохольський). В цей же час у Києві було обрано керівне ядро Української Центральної Ради (голова УЦР – Михайло Грушевський), представником якої у Вінниці була Подільська губернська українська Рада (голова – Дмитро Маркович).

Більшовики також створили свої організації – Вінницький ревком (голова – Микола Тарногродський) та Вінницький виконком Ради робітничих і солдатських депутатів (голова – Євген Едельштейн). Саме їхні представники загітували до своїх лав військових 15-го запасного піхотного полку та робітників місцевих заводів. Одразу після повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді більшовики 10-11 листопада (28-29 жовтня за юліанським календарем) 1917 року спробували збройно захопити владу у Вінниці, але зазнали поразки.

У ході Української революції Вінниця стала частиною проголошеної ІІІ Універсалом Української Народної Республіки та земським центром. 22 січня 1918 року IV Універсалом було проголошено незалежність УНР, 9 лютого 1918 року Берестейським мирним договором визнана міжнародна правосуб’єктність України. В цей час вінницьке військове містечко займає Подільський корпус генерала Петра Єрошевича, який знаходився в підпорядкуванні гетьмана Павла Скоропадського. Пізніше Вінниця на досить складному етапі Української революції (листопад 1918 – травень 1920 рр.) в ході радянсько-української війни тричі ставала місцем перебування урядових структур Української Народної Республіки.

Під час другого радянського вторгнення внаслідок важких боїв за Київ та подальшої його окупації 2 лютого 1919 року Директорія УНР переїхала до Вінниці через складну політичну обстановку. Уряд розмістився у готелі “Савой”, де ухвалювалися принципові для національної державності рішення. У Вінниці 13 лютого 1919 року сформована нова Рада міністрів УНР на чолі з Сергієм Остапенком, в якій працювали вінничани Петро Відибіда, Дмитро Маркович, Юхим Щириця. 6 березня 1919 року українські війська під натиском більшовиків відступають з Вінниці. Лише 10 серпня 1919 року Дієва Армія УНР та Українська Галицька Армія спільно звільняють місто від ворога.

Важким ударом для українських захисників стає епідемія тифу і під ударами переважаючих радянських військ в грудні 1919 року вони залишають місто. 21 квітня 1920 року між лідерами Польщі та України – Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою – у Варшаві було підписано союзницьку угоду. В травні 1920 року спільне військо України та Польщі відвойовує Вінницю, а 16 травня на зустріч з Головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою до міста прибуває маршалок Польщі Юзеф Пілсудський. На жаль, українські війська втрачають Вінницю 19 червня 1920 року і тут встановлюється радянський окупаційний режим.

Кожний прихід до Вінниці більшовиків супроводжувався “червоним терором” – насильницькими заходами, що здійснювалися чекістами проти соціальних груп, які були оголошені ними “класовими ворогами”. Від цієї політики лише в 1918-1921 роках постраждали тисячі вінничан. Непоправних втрат зазнало місто і в роки репресій. У 1937-1941 роках органами НКВД у Вінниці здійснювалися масові розстріли мирного населення. За результатами сучасних досліджень, вважається, що загальна кількість репресованих за цей період у Вінниці і області сягає близько 20 000 осіб.

Паралельно проводилася агітаційна кампанія із дискредитації світових релігій (юдаїзму, усіх напрямів християнства та ісламу) та закриття їхніх храмів, що перетворювалися на склади, кінотеатри, будинки культури або взагалі – знищувалися. Варто зауважити, що повстанський рух на Вінниччині в 1920-х роках був доволі потужним, тому влада впродовж кількох років реалізовувала політику досягнення компромісу з місцевим населенням – проводила політику “коренізації” в культурній сфері та “нову економічну політику”(НЕП) в економічній сфері.

Щоправда, як тільки відбулася централізація влади – радянський режим відновив боротьбу з “класовими ворогами” організувавши Голодомор та масові розстріли мирного населення. Також в цей період на Вінниччині було депортовано 11 632 сім’ї загальною чисельністю 46 500 осіб польського та німецького походження, а до Єврейської автономної області та Біробіджану було примусово переселено 400 сімей та 450 осіб-одинаків єврейського походження.

В умовах остаточного переходу до планової економіки у Вінниці добудовуються старі та споруджуються нові підприємства фактично коштом вінничан, котрі були знищені радянською владою або втратили своє майно під час масових репресій. Місто в цей час отримує особливий статус: в 1923 році стає центром округу, а від 1932 року й досі – адміністративним центром утвореної Вінницької області.

29 липня 1941 року у місті почалися розстріли, німецька поліція того дня вбила 146 вінничан єврейського походження. Єврейське населення було зігнане в гетто, а з 5 по 20 вересня 1941 року айнзатцгрупа “С” та допоміжні поліційні підрозділи здійснили масову акцію знищення євреїв Вінниці, під час якої, за підрахунком дослідників, було вбито близько 16 тисяч євреїв. Наймасовішими стали розстріли 19 вересня 1941 року в районі П’ятничанського лісу, де, згідно з даними досліджень, було вбито близько 10 тисяч мирних вінничан єврейського походження. На той час залишалися живими лише ті євреї, які своєю працею підтримували німецьке суспільство та економіку. Проте нацисти прагнули позбутися і їх: в грудні 1941 року окупаційна влада здійснила перепис євреїв міста під фальшивим приводом відправки у гетто. Відбувся поділ на 3 групи: “А” – спеціалісти, “В” – ремісники, “С” – інші. На основі цього перепису 16 квітня 1942 року нацисти зібрали на стадіоні Центрального парку представників груп “В” та “С” під приводом відправки у гетто, а потім цинічно розстріляли їх. Того дня, за різними даними, було вбито від 5 до 9 тисяч вінничан єврейського походження.

Німецькі окупанти встановили у Вінниці особливий режим у зв’язку з розміщенням неподалік військово-польової ставки Адольфа Гітлера “Вервольф”. Будівництво першої черги тривало впродовж жовтня 1941 – квітня 1942 року. До робіт залучали як військовополонених та місцевих жителів, так і спеціалізовані військові будівельні батальйони та профільні німецькі компанії. Лідер нацистів був у ставці тричі, а сумарно провів там 156 днів. 20 березня 1944 року Вінниця була звільнена радянськими військами.

Під час війни 1941-1945 рр. місто зазнало масштабних руйнувань: офіційно кількість жителів із 100 тисяч скоротилась до 27 тис., із 50 промислових підприємств уціліло лише 10, дотла були зруйновані 1880 житлових будинків, зокрема зазнали руйнувань міський театр та Будинок офіцерів. Відбудова Вінниці тривала впродовж цілого повоєнного десятиліття до середини 1950-х років.

7 квітня 1945 року у місті утворено Ленінський, Свердловський та Кіровський райони, які вже у серпні 1948 року було ліквідовано. 1960-80-ті рр. період інтенсивного зростання населення міста (до 374 тис., в понад 3 рази), будівництва нових житлових кварталів та підприємств. В цей час побудовано житлові мікрорайони “Вишеньки” разом з промзоною та університетським містечком, “Свердловський масив”, до міста було приєднано Сабарів, Пирогово, Тяжилів, активно будувалися житлові квартали та промислові підприємства по обидва боки від залізниці Київ-Одеса. 20 березня 1972 року задля централізації управління у місті утворено три райони: Ленінський (правий берег Бугу), Староміський (південний схід міста), Замостянський (північний схід міста). Наприкінці лютого 2012 року радянський поділ міста на райони було ліквідовано.

З відновленням в 1991 році Незалежності України, Вінниця стала третім містом в Україні, у якому вперше з 1920 року на головній площі з офіційної згоди місцевої влади замайорів синьо-жовтий прапор, та другим містом (після Києва), де з офіційної згоди місцевої влади знесли пам’ятник В. Леніну.

На початку ХХІ століття Вінниця зростала, набувала європейських рис, розвивалася, як промисловий та адміністративний центр області, органічно пов’язаний з іншими регіонами держави. За ініціативи та сприяння міської влади в цей час розширилась інфраструктура підтримки підприємництва, до 2008 року у всьому валовому обсягу реалізованої продукції міста частка малого підприємництва досягла 11 %. Відновлення економіки та торгівлі на початку ХХІ століття позитивно позначилися на зростанні прибутків вінничан та збільшенні попиту на новобудови.

Продовжилася забудова 9-го мікрорайону “Вишеньки”, в 2003 році почалася забудова мікрорайону “Поділля”, а у 2011 році – забудова мікрорайону Академічного. З початку ХХІ століття у місті почала спостерігатися субурбанізація, вінничани активно виселялися за адміністративні межі міста та забудовували приватними будинками околиці Вінницьких Хуторів, П’ятничан, Царського села, району Пирогове. Динаміка зростання того часу свідчила про наявність достатнього внутрішнього потенціалу, проте глобальна фінансова криза 2008 року боляче вдарила по всіх вінничанах.

В лютому 2014 року Російська Федерація розпочала проти України неоголошену, гібридну війну. 27 лютого 2014 року невідомі озброєні люди без знаків розрізнення (як пізніше було встановлено – це були російські військові) захопили та блокували Верховну Раду Криму й інші адміністративні будівлі. 1 березня 2014 року Рада Федерації РФ підтримала звернення президента Росії Володимира Путіна про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації на території України. 18 березня 2014 року Росія анексувала Крим, чим порушила російсько-українські угоди та міжнародні договори. У період з 12 по 14 квітня 2014 року російськими спецпризначенцями та парамілітарними формуваннями було захоплено ряд адміністративних будівель у містах Донецької області: Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, Лиман, Дружківка, Єнакієве, Макіївка, Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Жданівка і Хрестівка. У відповідь ввечері 12 квітня 2014 року Радою національної безпеки і оборони України було ухвалене рішення про початок Антитерористичної операції на сході України (АТО), а оголошено її на наступний день, 13 квітня 2014 року.

В умовах гібридної війни та спричиненої нею кризи різко погіршився рівень життя в містах сходу та півдня України. В 2015 – 2021 роках Вінниця очолювала рейтинг найкомфортніших міст України, складений Міжнародним республіканським інститутом (МРІ) та соціологічною групою “Рейтинг”.

13 травня 2015 Верховна Рада України прийняла проєкт Постанови про зміну і встановлення меж міста Вінниця і Вінницького району Вінницької області № 2803 від 08.05.2015, який підтримали 245 народних депутатів.

Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну навесні 2022 року Вінниця зазнала ракетних обстрілів.

РФ завдала ракетного удару по аеропорту “Вінниця” в Гавришівці 6 березня 2022 о 13.35. Авіаудар по аеродрому наносився з акваторії Чорного моря стратегічними бомбардувальниками. Загинуло 10 людей – шість цивільних та чотири військових. Ще шестеро людей отримали травми. Внаслідок ракетного обстрілу виникла пожежа складу з ПММ на площі близько 1000 м² та частково зруйнована адмінбудівля.

16 березня 2022 року приблизно о 4:30 був завданий удар по комплексу телевежі. З людей ніхто не постраждав, але кілька діб був відсутній телесигнал Т2.

25 березня, близько 16.30, росіяни завдали ракетного удару по території Командування Повітряних Сил ЗС України у Вінниці. Загарбники запустили всього шість крилатих ракет. Кілька з них збила українська система протиповітряної оборони, але частина влучила в будівлі командування. Руйнування інфраструктури суттєві, обійшлося без постраждалих.

14 липня 2022 року Росія нанесла ракетний удар по центральній площі лівобережної Вінниці, в результаті якої понад 200 осіб отримали поранення різних ступенів тяжкості, і ще 29 людей загинули (з них 3 дитини — чотирирічна Ліза Дмитрієва, семирічний Максим Жарій і восьмирічний Кирило Пяхін). Напад був здійснений підводними човнами з акваторій Чорного моря ракетами “Калібр”. Цей ракетний удар викликав широку реакцію міжнародної спільноти. Так, після обстрілу Вінниці, генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш засудив напади на громадянське населення чи цивільну інфраструктуру та закликав до відповідальності за такі порушення. 18 липня посли ЄС та Ізраїлю в складі 20 дипломатів відвідали Вінницю, щоб на власні очі побачити наслідки російського терору. Президент України Володимир Зеленський дав оцінку цьому ракетному удару як відкритому теракту. 7 липня 2023 року на місці ракетної атаки було висаджено 29 сакур, а 14 липня 2023 року – в день роковин трагедії – відкрито пам’ятний знак “Жертвам ракетних ударів по Вінниці”.

З початку повномасштабного вторгнення Вінницька міська територіальна громада активно приймає релокований бізнес. Станом на 1 лютого 2024 року у місті зареєструвалися 355 суб‘єктів господарювання з різних областей України – 117 юридичних осіб і 238 ФОПів, які працюють в різних сферах — від надання послуг до виробництва. На новому місці понад 80% підприємців зуміли налагодити роботу та працевлаштували 1739 вінничан та людей з-поміж ВПО. До міста був евакуйований дитячий будинок з міста Курахове. Також до Вінниці переїхав сервісний центр МВС України в Херсонській області. До переміщеного ще у 2014 році Донецького національного університету імені Василя Стуса додався Маріупольський технологічний коледж. 30 вересня 2022 року у Вінниці дерусифікували назви вулиць.