Народився 12 листопада 1940 року в селі Великому Лазучині Теофіпольського (тепер Хмельницького) району Хмельницької області. Після закінчення Базалійської середньої школи,працював обліковцем на молочно-товарній фермі в рідному селі і очолював сільську комсомольську організацію. 1958-1961р.р навчався у військовому училищі. 1973-1977 роках – в Політичній військовій академії. В цей час став писати літературні твори. Військову службу проходив у Ракетних Військах Стратегічного призначення.
Звільнившись в запас та переїхавши у Вінницю в 1996 році видав першу збірку гумору «Вуха без капелюха». У став членом Національної спілки письменників України. Лауреат літературних премій імені С. Руданського, Є. Гуцала, П. Добрянського, С.Олійника, «Кришталева вишня», лауреат сміхопису Міжнародної асоціації українських сатириків і гумористів «Весела Січ» та Всеукраїнського конкурсу газети «Сільські вісті» за найкращий твір в номінації «Старі казочки в новій палітурці» за 2017 рік, дипломант Всеукраїнського конкурсу «Байка 2001».
З 2006 року очолює при Вінницькій обласній організації НСПУ Вінницький курінь гумористів імені Степана Руданського. Член ради Вінницької обласної організації НСПУ.У творчому доробку книги: «Вуха без капелюха», «Замакітрений макогін», «Двоюрідна кума», «Теза на протезах», «Дебільний осел», «Персонажі без камуфляжів», «Бараняча цидула», «Статури з натури», «Як величати», «Пробки», «Золоті яйця», «Відгомін епохи», «Вузлики на пам’ять», «Неврози і курйози», «Талановитий художник», «Веселий Петрик», «Калікографія», «Анкета від шкета», «Милосердна киця», «Колоски», «Стежини долі», «Відтінки поведінки», «Вовча практика», «Без ретуші», « Пережитки»
Тамара Миколаївна Артем’єва – відома вінницька журналістка, поетеса, письменниця народилася в Андрушівці на Житомирщині. Перший вірш «Яблунька» був надрукований, коли дівчинці було всього десять років. Віршики, які надсилала юна поетеса до газети «Зірка», читав сам Андрій Малишко, який на той час там працював. Він написав юній поетесі листа, часто давав мудрі поради, вчив поетичній майстерності.
Але Тамара вступила до Луцького медучилища, після закінчення якого працювала операційною медсестрою, а в районній газеті тоді з’явились її вірші про кохання, вірність, про будні медиків. А потім, пов’язавши своє життя з військовим, Тамара мандрувала по світу. Поселившись із сім’єю у Вінниці, вона вступає до Київського державного університету імені Т. Шевченка, водночас працюючи в газеті кореспондентом.
У 1992 році виходить її перша збірка поезій «Подруга солдата». Починає писати захоплюючі вірші та пісні для малят. Так з’являються дитячі книжки «Райдужна підкова», «Сатинове поле», «Сонячний зайчик», «Поради лікаря Всезнайка», «Острів мого дитинства» та багато інших, які стали улюбленими для дітей. Понад двадцять книжок вийшло з-під пера Тамари Артем’євої, а у співдружності з композитором І. Островерхим народився збірник пісень.
Останні роки авторка надає перевагу прозі для дорослих («Продане материнство», «Останній акорд на роялі»), оповіданням про наших молодших братів-звірят. Нині наша письменниця-землячка, член Спілки слов’янських письменників України, проживає в Канаді. Вона очолює Канадське Бюро письменницької спілки, яке покликане консолідувати творчі та культурні сили тамтешніх українців на нерозривний зв’язок з Великою Україною
Журавель Ірина Володимирівна, народилася 9 грудня 1985 року у м.Козятин, Вінницької області. Після закінчення школи у 2003 році зрозуміла, що має поєднати своє життя з мистецтвом, тому що мала до нього хист із раннього дитинства. У 2003 році вступила до Вінницького училища культури і мистецтв ім. М. Д. Леонтовича за спеціальністю “Актор драмтеатру”, після закінчення якого продовжила навчання у Рівненському державному педагогічному університеті, який закінчила з відзнакою у 2012 році за цією ж спеціальністю. З 2007 року працює артисткою Академічного ансамблю пісні і танцю “Поділля”, а з 2023 режисером Вінницької обласної філармонії ім. М. Д. Леонтовича.
Відчувала любов до поезії з юних років, але активно писати власну поезію почала після буремних подій, що сталися наприкінці 2013 року. Революція Гідності дала поштовх для написання віршів патріотичного спрямування, які згодом (у 2015році) вилились у збірку поезій “Моралі прості”. На даний момент у творчому доробку Ірини переважає любовна та жіноча лірика, з якою вона хоче сьогодні познайомити слухачів своєї програми
Петрушкевич Антоніна Кирилівна народилась 13 червня 1962 року в селі Комсомольське Козятинського р-ну Вінницької області. Після закінчення середньої школи навчалася в Київському Державному інституті культури по спеціальності хормейстр. 1984-2007 роки – художній керівник Калинівського РБК та керівник Народного гурту «Калина». Після вимушеної перерви в 2017 році знову очолила гурт «Калина», яким керує досі. Заодно організатор і ведуча відео-каналу «Махнівка ТВ».
Авторка слів і музики низки популярних пісень, видала кілька збірок поезії. Гурт «Калина» – незмінний і улюблений учасник , призер безлічі концертів, фестивалів, теле- і радіоефірів. Аплодували «Калині» і депутати Верховної Ради, де гурт брав участь у презентації вінницьких видань. Чоловік – Петрушкевич Віктор Володимирович 1957 р.н., син – Петрушкевич Володимир Вікторович 1980 р.н., донька Петрушкевич Олена Вікторівна 1986 р.н. Проживає в с. Махнівка (Вінницька обл. Хмільницький район, Козятинська ОТГ)
Світлана Баламут-Осоховська працює директором Тростянецького селищного комунального Центру культури та дозвілля і справляє значний вплив на розвиток духовності, народного мистецтва і культури 16 сіл Тростянецької ОТГ. Вона – один з лідерів Вінницької крайової організації Спілки словянських письменників України, очолює її Тростянецьку міжрайонну організацію, на рахунку якої безліч успішних культурно-мистецьких проектів, зокрема, чимало видавничих. Світлана – Почесний член Вінницької обласної організації НСПУ.
Дипломант та лауреат всеукраїнських поетичних фестивалів «Підкова пегаса» та «Малахітовий носоріг». Організатор та модератор фестивалю «Сто слів»-2016 рік. Засновник та модератор обласного фестивалю «Садок вишневий коло хати»-2018 рік, присвячений творчості Т.Г.Шевченка, що почав своє існування в Тростянці. Друкувалася в різних всеукраїнських збірках: «Дух землі», «Антологія сучасної української літератури», «Антологія сучасної новелістики та лірики», «Скіфія 2016-весна» та «Скіфія2016-літо», «Україна в огні», «Зимова вишня», «Болить душа в краплині слова», «І музика, і слово, і сльоза», «Підкова для носорога», в журналах «Вінницький край» та «Барви» та інших, в періодичних виданнях місцевої преси. Автор історико-краєзнавчого нарису «Тростянець крізь призму часу» (видавнича серія «Моя Вінниччина»), збірок лірики «Таких, як ти, чекають все життя», «Інша», роману «Нічна сповідь»
Світлана Кринична народилася в с. Василівка Тульчинського району. Проживає в м. Ладижин, що на Вінниччині. Автор кількох поетичних збірок: “З глибини криничної душі” (2008), “Світанками вишиті весни” (2016), “Липою квітує надвечір’я” (2018), “Коронація осені” (2021). Працює Світлана Кринична в Ладижинський ГКЗ Центр культури та дозвілля “Прометей” міського відділу культури і туризму. Керівник любительського об’єднання “Сонце в людях”.
Її твори увійшли до літературного журналу “Дніпро” м.Київ, альманахів ” Дух землі”, ” Сила почуттів”, “Магія кохання”, “Скіфія”.часопису “Антологія сучасної української літератури” Вірші звучали по обласному радіо та телебаченню “Вінтера” у програмах “Відверто”, “Екватор дня”, “Літературна світлиця” і радіо м. Ладижин. Член районного літературного – мистецького об’єднання “Оберіг” м. Тульчин, Вінницького літературно- мистецького об’єднання ” Автограф” і літературно – мистецького гурту ” Зимова вишня”. Лауреат, призер і дипломант Всеукраїнських фестивалів і конкурсів. Людина року – 2018 в номінації ” Працівник культури” (м. Ладижин) Член Спілки Слов’янських письменників України
Микола Пасічник – член Національної Спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Степана Руданського. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1976 – 80 рр.). Служба в армії. Робота в редакціях газет «Нове життя» (Липовець), «Колос» (Погребище), «Наддністрянська правда» (Могилів-Подільський), учителював у м.Шостка Сумської області (українська мова та література), був директором школи у с. Ясенках Липовецького району, директором Липовецької телерадіокомпанії, заступником редактора газети «Липовецькі вісті».
Вірші, гуморески друкував зі студентських років. Зокрема, у районних та вінницьких обласних газетах, «Сільських вістях». «Перці» тощо. Видав шість збірок гумору. Остання – «Кордебалети» 2021 року (премія ім. С. Руданського). Мешкає у м. Липовці, Вінницької області
Майя Григорівна РУДА (Бевза) народилась 5 травня 1968 року в с.Дзигівка Ямпільського (нині Могилів-Подільського) району Вінницької області. В 1994 році закінчила Інститут журналістики Київського Національного університету ім. Т. Шевченка, отримавши спеціальність – журналіст. З 1987 по 2021 рік працювала в редакції Ямпільської районної газети «Ямпільські вісті» кореспондентом, завідуючою відділом.
Пише вірші, прозу, публіцистику, гуморески. З шкільних років друкувалася в обласній та республіканській пресі, альманасі «Русалка Дністровая». Авторка книг: поезій «На струнах вічності» (2004), «Жасминовий сніг» (2021), «Мить сонця», «Павутинка любові» (обидві – 2022) та прози «Посланий із безсмертя» (2014). Вірші друкувалися в колективних збірниках «Кольори кохання» (2020), «Дзвони Майдану» (2020), «Філософія життя». Займала призові місця у Всеукраїнських поетичних конкурсах «Філософська поезія» (2020), «Моя маленька Батьківщина» (2021), «Я люблю тебе» (2020). З 2020 року – член Спілки слов’янських письменників України.
Основний напрямок творчості – лірика, поезія на духовну та філософську тематику. Ця тема авторці близька, адже ще з дитинства вона була чутливою до тонкощів світу рідної природи, намагалась пізнавати таємниці його та Бога, самовдосконалювалась, духовно зростала. Ще в юності в неї проявився дар цілительства, тож поряд з поетичною творчістю вже багато років, звертаючись в молитві до Всевишнього, вона сприяє зціленню людських душ та тіл, дає мудрі поради, допомагаючи людям виходити зі складних життєвих ситуацій. Одружена, разом з чоловіком Віктором Рудим виховали сина Вадима, який вже має власну сім’ю та донечку Мілану. В 2021 році Майя Руда з сім’єю переїхала з Ямполя до Вінниці, де нині і мешкає. Відомий поет Михайло Каменюк, багаторічний наставник потеси, так пише про її творчість: «…характерно для стилю поетеси: несподіваний зворот, небагатослівний, але влучний, свій образ, уміння вчасно завершити струмування думки, розповіді. І тоді направду поетичний рядок стає, за висловом самої авторки, «неначе в космос випущена фраза». …Майя Руда володіє особливим арсеналом в царині жіночої лірики. Якщо виділити її інтимну поезію в окремий розділ (чому б не видати і окремою книгою?), то вийде справжня сага про жагу кохання, про вірність і зраду, про вміння прощати і чекати, розуміти і вести любов за собою. Можливо, це навіть своєрідне віршоване провидіння, але в нього віриш з першої й до останньої строфи»
Юрій Плясовиця – митець різноплановий і активний. Присвятивши своє професійне життя архітектурі, він став автором проектів численних сучасних споруд, які прикрасили не лише рідну йому Вінницю та Вінниччину, але й інші куточки нашої держави. Став заслуженим архітектором України, академіком. Невтомна тяга до мандрів, пізнання світу породила в нашого земляка потребу осмислення у слові побаченого, почутого, навіяного романтикою доріг. Так з’явилися перші книги Юрія – нотатки з пройдених доріг. А далі пішла серйозна проза: романи, повісті про сучасне і давно минулі часи, які за обрієм історії.
Нині Ю. Плясовиця видав уже більше десятка книг, він прийнятий спочатку до Національної спілки письменників України, а згодом і до Спілки слов ’янських письменників України. І ще одна Муза опанувала нашим талановитим земляком, причому? змалку. Він – чудовий і різножанровий живописець, що демонструє відеосупровід цієї програми. Роман Юрія Плясовиці «Пастораль Нестора Махна», уривок з якого читає сам автор, до певної міри, автобіографічний. Письменник не лише оповідає про кілька жінок-любовей Великого Анархіста Української Революції, але й вплітає в роман свою долю. Бо сам Юрій народився в Гуляйполі і є далеким родичем Махна
Ганна Секрет – відома вінницька тележурналістка, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, заслужена журналістка України. Вона пройшла цікавий трудовий і творчий шлях, була акторкою Вінницького обласного музично-драматичного театру імені Садовського, керівником культурних установ на Київщині, вивчилася на режисера і здобуті знання щедро реалізувала в авторській програмі на Вінницькому телебачення «Дивоцвіти», яка здобула велике глядацьке визнання. Великою популярністю користувався і Фестиваль борщу на городі – ще один неповторний мистецько-етнографічний проект Ганни Василівни, який проходив щорічно на її батьківській садибі в села Правилівка Оратівського району.
Багатющі репортерські спостереження, зустрічі з видатними людьми, пригоди і просто житейські події стали основою багатьох авторських публіцистичних книг Ганни Секрет. Її книга «Правилівські придибенції», сторінки з якої представляємо нині, відзначена Всеукраїнською літературною премією імені Степана Руданського. Побачив світ і аудіо альбом, в якому Ганна Секрет майстерно озвучила найцікавіші свої «придибенції»
Михайло Леонтійович Вдовцов народився в селі Довжок Ямпільського району 7 березня 1955 року. Розпочав трудову діяльність в колгоспі імені Фрунзе села Русава. Закінчив педагогічний інститут та лісотехнічний університет. Працював на педагогічній, комсомольській та партійній роботі. З 1991 – директор художньо-виробничого об’єднання «Бубнівська кераміка». З 2000 року – заступник керівника виконавчого апарату обласної ради, заступник голови обласної ради в складі виконавчого апарату. З 2002 року – генеральний директор обласного комунального спеціалізованого лісогосподарського підприємства «Віноблагроліс», голова Могилів-Подільської райдержадміністрації.
Депутат Вінницької обласної ради третього, четвертого і шостого скликань, голова постійної комісії з питань культури, духовності та історичної спадщини. Автор чотирьох книг художньої прози. Член Національної Спілки письменників України та Спілки слов’янських письменників в Україні. Нині проживає на хуторі «Гайдамацька долина» поблизк Гайдамацького яру в селі Буша Могилів-Поділськоо району
Українська письменниця Лариса Колесник народилася в селі Ободівка Тростянецького (нині Гайсинського) району Вінницької області. Вона – знана авторка поетичних та прозових творів, її книги користуються популярністю у читачів. Член Національної спілки письменників України.
Повість «Відкрита ворітня» Лариси Колесник оповідає про видатного українського художника Олексу Новаківського, який, як і письменниця, родом з Ободівки. Книга нещодавно було з успіхом презентована на зборах Ободівської громади
Віра Гранатова (Лєбєдєва) народилася в мальовничому містечку Тульчин на Вінниччині. Там і закінчила школу та тульчинський коледж культури з відзнакою . З 1980 року живе та працює у Вінниці. Зараз завідувачка бібліотеки-філії14 Вінницької міської централізованої бібліотечної системи. .На базі бібліотеки створила жіночий клуб “Чарівні панянки” літературно-мистецького напрямку. Захоплюється поезією, пише вірші, здебільшого ліричні. Підготувала до друку першу збірку поезій. Має велику дружню родину: дві доньки та сина. А ще троє дорослих онуків
Юлія Коновалова народилася 21 липня 1980 року в с. Дзюньків Погребищенського району Вінницької області. Батько Коновалов Валерій Васильович багато років працював директором сільського будинку культури. Мама Ганна Іванівна – домогосподарка. Після школи Юлія закінчила Немирівський будівельний коледж, здобула спеціальність техніка-будівельника. Працює інженером в КП «Погребищерембудпроект». Донька Марія – успішна студентка Вінницького Національного аграрного університету.
Проста і «не мистецька» біографія Юлії Коновалової розквітла пишною творчістю. Спершу відбулася вона, як мисткиня, авторка колоритних, самобутніх малярських полотен, а також чудових, неповторних виробів в народно-прикладному мистецтві, зокрема, в мистецтві виготовлення жіночих прикрас, фотоживописі.. Далі розвинувся літературний хист, стали писатися вірші, уклалася і прийшла до читача перша книга – збірка лірики «Вервечка», яка здобула пошану в любителів красного письменства. Передмову до «Вервечки» написав відомий український поет Михайло Каменюк. Юлія Коновалова стала членкинею Спілки слов’янських письменників України
25 грудня цього року минає 134-річчя з дня народження видатної письменниці української діаспори, нашої землячки Галини Маврикіївни Журби (Домбровської). Стараннями наших краєзнавців був встановлений факт народження майбутньої письменниці на хуторі Олександрія поблизу Соболівки колишнього Теплицького району на Вінниччині. Хутора нині вже немає, на його місці квітує чудовий фруктовий сад місцевого фермера. В ньому за згодою господаря відкрито меморіальний куточок Галини Журби, з пам’ятною дошкою та облаштуванням «робочого кабінету» письменниці під відкритим небом. Це – результати старанням колишнього голови Вінницької обласної ради Григорія Заболотного, письменників Олени Герасименко, Михайла Вдовцова, Михайла Каменюка. Пам’ятна місцина потребує постійної підтримки та догляду, на що звертаємо увагу Теплицької ОТГ, Соболівської громади. Коштом вінницької обласної влади у Вінниці вийшла у світ одна із кращих книг Галини Журби «Далекий світ»,
З огляду на наступне 135-річчя від дня народження Г. М.Журби (Домбровської) у наступному 2023 році письменницька громадськість клопочеться про встановлення премії Галини Журби, якою б відзначалися книги українських письменників, які проживають за кордоном і утверджують там українське слово
Раритетна і майже невідома загалу в Україні книга ВЕЛВА ЧЕРНОВЕЦЬКОГО «ТЕПЛИК – МОЄ МІСТЕЧКО» вийшла в перекладі українською в серії «Моя Вінниччина: 1000 книг про 1000 сіл» і присвячена історії єврейської громади смт Теплик наприкінці 19-початку 20 століття, громади, котра складала свого часу більшість населення цього містечка, але внаслідок різних соціальних катаклізмів припинила своє існування. Переклала книгу українською член Національної спілки письменників України ЛЮДМИЛА ЛЮБАЦЬКА. Книга була презентована Видавничим Домом у Теплику і знайшла теплий відгук серед читачів.
Чимало колишніх тепличан, рятуючись від лихоліть, опинилися в Аргентині, в Буенос- Айресі. Серед них був і майбутній письменник Велв Черновецький. Він і написав цю чудову, дотепну, сповнену гумору і ліризму, смутку і вдячної пам’яті книгу, яка довгий час була невідома саме в нас, на кого вона і була розрахована. Книга оповідає про звичаї і долі теплицьких старожитніх євреїв, які добросусідствували з корінними подолянами, ділили з ними непрості випробування життя. Велв Черновецький описує події, свідком і учасником яких він став теплицьким хлопчиком
Відомий український поет Василь Григорович Піддубняк народився в присілку (хуторі) Червоний Кут поблизу заводського селища Удич колишнього Теплицького району 4 квітня 1951 року. Першого вірша надрукував шестикласником у теплицькій райгазеті «Зірка». Підтримали юний талант вчителі Удицької школи, в якій Василь навчався – завуч Іван Денисович Цаль, учителька української мови і літератури Тамара Федорівна Власюк, учитель малювання Микола Давидович Тондій. Після закінчення школи майбутній поет працював в сусідньому Удичі різноробочим на цукрозаводі, арматурником у Вінницькій ПМК. Згодом поступив на факультет Одеського університету імені Мечнікова, який закінчив у 1974 році.
Далі була в основному журналістська робота: редактором Одеського та Житомирського обласного радіо, кореспондентом Теплицької райгазети «Зірка», головним редактором газет «Ефір» (Херсон( та «Херсонський вісник», директором видавництва «Степ» у Херсоні і редактором однойменного альманаху, начальником редакційно-видавничого відділу видавництва «Наддніпрянська правда», власкором газет «День», «Голос України», «Сільські вісті», Національного радіо України. Вийшовши на пенсію, продовжує працювати власкором «Сільських вістей» по Херсонщині та окупованому Криму. За опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» у 2004 році Василь Піддубняк названий у числі найвпливовіших журналістів України. Він лауреат премій імені Паустовського (Одеса) та імені Куліша (Херсон). Автор кількох книг лірики, з яких «Озиме сонце», яка вийшла у видавництві «Сільських вістей» в 2019 році, стала помітним явищем в українській поезії. Живе і працює наш земляк в Херсоні
З Геннадієм Шклярем мої стежки переплелися на початку 1970-их років, коли ми з ним працювали в популярній молодіжній газеті «Комсомольське плем’я», яка ще донедавна була регіональною, виходила на 5 областей центральної і західної України. То були юні роки творчого розквіту і пошуку всього нестандартного як у журналістиці, так і в літературі, де ми з Геннадієм пробували свої сили. Геннадій був вдумливим і спостережливим прозаїком, обриси його майбутніх новел та повістей з містечкового життя – тема, яка принесе йому певне визнання – проступали в його газетних нарисах та репортажах, як ми тоді казали, з далеких сіл. Тобто з вінницької глибинки. Велику роль у літературному становленні Геннадія Шкляра відіграло редакційне письменницьке оточення: Леонід Пастушенко, Григорій Усач, Микола Рябий, Віктор Тимчук. А ще зовсім недавно в стінах цієї «молодіжки» працювали Євген Гуцало, Олег Чорногуз.
З виходом перших книг Геннадія Шкляра (одна із них вийшла в найпрестижнішому тоді видавництві «Радянський письменник») критики одностайно відзначать: це талановитий учень і послідовник Євгена Гуцала. І то була чиста правда. Геннадій Шкляр рано пішов із життя. Житомирянин за народженням, він став нашим, вінницьким, усім своїм тяжінням до минулого, сучасного подільського життя, його героїв і недругів, його побуту і творчості. Я був причетним до виходу у Вінниці книги Геннадія Шкляра «Північна зоря Бальзака», на його прохання редагував рукопис, а листи до Бальзака Евеліни Ганської (Ржевуської) переклала з французької для книги моя донька Ірина. Зауважу, що на сьогодні книга Геннадія Шкляра, яку ми оце представляємо, є рідкісним раритетом, бо розійшлася серед читацького загалу миттєво
Таїсія Елленбергер – нове перспективне ім’я в нашій літературі. Її книга «Час сонця», яка оце приходить до читача, якраз і є переконливим свідченням творчого зростання письменниці. Окрім усього, наша авторка вигідно презентує також нову на наших літературних обріях творчу і беручку команду – Спілку слов’янських письменників України, яка має претензії на міжнародне поширення. Таїсія відтак входить до Німецького бюро цієї Спілки і робить чимало корисних справ у Німеччині, де вона віднедавна проживає, для земляків-українців, нашого слова, нашого авторитету.
Таїсія народилася в с.Юхимівка колишнього Шаргородського, а тепер Жмеринського району на Вінниччині в родині вчителів. В її тодішньому, українському, житті поставало перед нею дві стежки: продовжити родинну вчительську традицію чи обрати «фах» вільного творця – журналіста, публіциста, поетки, новелістки. Вона вибрала другий варіант. Ще проживаючи і працюючи на терені Вінниччини, Таїсія проявила себе в неустанних новаторських пошуках на терені красного письменства. Перемагала у Всеукраїнському фестивалі патріотичної прози «Сурма звитяги», не раз публікувалася в міжнародних журналі «Склянка часу» та альманасі «Слов’янське небо», знаних журналах та альманахах «Дніпро», «Стожари Поділля», «Нова неділя», «З-на Бугу і Дністра», прийшла до читача першими книгами «Доторкнутися до неба», «Якби…», «У пошуках щастя».
Цікаво, що авторка любить експериментувати, пробувати себе в різних жанрах – від поезії до психологічної новели, ессе. Не цурається вона і журналістики, маючи Міжнародну професійну картку журналіста, співробітчинає з інтернетплатформами геополітичного спрямування: Німеччина-Україна. Про свою прозу Таїсія каже так: «Я прагну передати жіночу душу – слабку і сильну водночас, ніжну, граційну, загадкову, непередбачувану і самотню. На мою думку, чоловіче і жіноче сприйняття світу зовсім різне. Боляче, коли жінку не підтримують, у чомусь засуджують, не розуміють. А Вона, жінка, настільки мудра,що уміє все прощати, забувати і горнути до свого великого теплого серця всіх і весь світ. І ніхто не знає, а, можливо, і не хоче знати, як її болить». У цих словах бачиться вичерпне мотто, девіз письменниці, якому вона залишається вірною від твору до твору. От і «Час сонця»! Було б поверхово назвати цю книгу, цей букет внутрішньо пов’язаних між собою новел «жіночою прозою», яка буйно розквітає в літературі ХХІ століття. Таїсина проза в однаковій мірі зачіпає і чоловіків, бо саме їхні вчинки, поведінка, часто-густо не так позиція, як егоїстична поза, створюють драматичні і конфліктні ситуації, в які потрапляють героїні книги. Свого часу Таїсія опублікувала досить сміливі і проникливі «Есеї однієї жінки», які привернули до себе пильну читацьку увагу. Як тепер мені бачиться, той цикл був наче проектом,випробувальним майданчиком сьогоднішньої роботи – книги «Час сонця». І будуючи структуру нової книги, молода письменниця не втримується від чергового експерименту: вив’язування оригінального смислового мережива, яке має своє художнє надзавдання для читача: спробувати уявити все, що з нами (і з героями книги) відбувається, в системі кольороподілу. Саме тому й читаємо у змісті книги в назвах новел від першої «Дощ» до наступних – «Червоний», «Помаранчевий», «Жовтий», «Зелений», «Блакитний», «Синій», «Фіолетовий», аж тоді настає фінальна новела «Час сонця». Замкнене коло, райдуга, стежка до Сонця, до радості! Всі новели книги (і «дощова», і «сонячна») «кольорові» з перших речень, кожним черговим кольором окреслюється предмет, пейзаж, споглядання, настрій. І зрештою, з подивом бачиш, що перед тобою зображуване життя розкривається як один безперервний спектр. І далебі, це не гра у формальне. Щойно я прочитав повість популярної молодої польської письменниці Мануели Гретковської «Метафізичне кабаре», в якій крім примхливої суміші буденного, містики, філософії, еротики, присутня ще й одна особливість: якщо в попередньому розділі згадується якесь словопоняття, явище, вислів, то з нього, з навернення до нього починається розділ наступний. Такий собі начебто довільний ланцюжок, але ж як він зцементовує сюжет! І знайомлячись з «Часом сонця» Таїсії Елленбергер я побачив ту ж закономірність, таку ж спробу європейського, модерного, новаторського підходу до зображення дійсності в одному замкнутому циклі. Так і хочеться обіграти тут назву нобелівського шедевру – «Гру в бісер» Германа Гессе. Життєва одісея нашої талановитої землячки з Юхимівки прибила її до берегів німецького Франкфурта на Майні, де вона наче вдруге творчо народилася. Окрім постійної напруженої і все вдатнішої літературної праці, Таїсія займається малярством, журналістикою, успішно вивчає німецьку мову, працює, як вчителька, в українському класі для дітей-переселенців з України, який місцева німецька влада відкрила в одній зі шкіл. А ще підтримує не лише морально, але й матеріально наші, тут, в Україні, міжнародні літературні проекти, допомагає нам будувати мости у Європу. Щоб усім нам невідворотно настав свій Час Сонця
Михайло Панасович Стельмах – найпомітніший вінницький класик української літератури ХХ століття. Наша Вінниччина дала і життя, і творчі крила письменнику. Тут він народився в селі Дяківцях колишнього Літинського району в хліборобській родині (травень 1912 року). Тут закінчував школу, здобув філологічну освіту у Вінницькому педагогічному інституті, тут почав працювати журналістом у вінницькій газеті «Більшовицька правда».
Все це було в першій половині минулого століття, до початку Другої світової війни. В цей, вінницький період життя і творчості М. Стельмах стає поетом, пробує себе у публіцистиці, ретельно вивчає народознавство, фольклор та етнографію, що пізніше складе основу багатої, неповторної у своїй красі мови його книг. Повернувшись з фронту Другої світової, Стельмах проживає у Києві, стає одним з найпомітніших романістів тодішньої України
Низка його романів, що вийшли у післявоєнні роки, присвячені історичним подіям на рідному письменникові і нам Поділлі, революції, разючим змінам у житті селянства («Кров людська не водиця», «Велика рідня», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Дума про тебе»). Його творчість набуває великої популярності та значимості в житті України. Вона відзначена званням Героя Соціалістичної Праці, високими орденами та найвищими лауреатськими нагородами, письменник стає академіком АН УРСР, депутатом багатьох скликань Верховної Ради. «Гуси-лебеді летять» – це один із натхненних шедеврів М.Стельмаха, осяйний і високо поетичний гімн своєму сільському дитинству, який передає неповторну красу Поділля, його людей
Владислав Володимирович Таранюк народився в смт Ситківці Немирівського району Вінницької області – український письменник, перекладач, журналіст, сценарист, режисер, автор книжок оповідань та повістей. Член Національної спілки кінематографістів України з 2002, член Національної спілки журналістів України з 2002, член Спілки слов’янських письменників України з 2021 року. Художні та публіцистичні твори нашого земляка перекладено сімома мовами світу, зокрема, і есперанто. Крім Одеського технологічного інституту харчової промисловості імені Михайла Ломоносова (механічний факультет), В. Таранюк в 1995 році навчався на семінарі Міжнародного Партнерства «Counterpart», а в 2000 році закінчив The British Council Teaching Centre. Course General English (Elementary) (Кембріджські курси).
Він автор сценаріїв і режисер понад двадцяти документальних і дитячих фільмів. Зокрема: «Сади та вино України» (1998), «Злато скіфів» (2000), «Босонога війна» (2005), «Запорожець за Дунаєм. Фільм про фільм» (2006), «Колочавські повстанці» (2009). Автор сценаріїв багатьох, ще не знятих, фільмів. В.Таранюк – автор книг: «Кучерганська відьма» (1999), «Вічна ознака» (2002), «Мокра згуба, або Гарба студентських витівок», «Владислав Таранюк про Івана Пулюя, Василя Єрошенка, Василя Каразіна, Агатангела Кримського, Лазаря Заменґофа», «Сценарії Владислава Таранюка за романами Олега Чорногуза», «Цербер, що сліпо пантрує», «Шкільний щоденник. Відверті нотатки школяра другої половини ХХ сторіччя», «Пригоди Марка та Харка» / В. Таранюк, В. Карпенко .(Літературний сценарій), «Рундучок корисних порад для дбайливого господаря», «Душа зігрілась». Упорядкував та здійсний переклад низки інших книг.
Він лауреат телевізійного конкурсу «Золота ера» 1997 рік., дипломант міжнародного кінофестивалю «Кінолітопис 2007», переможець конкурсу «Сила малого» — сто найкращих оповідань України». Оповідання «Китиця калини на півдні Африки» (2008), володар ІІ премії фестивалю «Дунай — ріка миру» у номінації «Какво може журито» («Що може журі») (м. Русе, Болгарія, 2017), лауреат Міжнародного конкурсу документального оповідання «Бути людиною» (м. Київ, 2018), лауреат Міжнародного літературного конкурсу за мотивами картини заслуженого художника України Анатолія Марчука «Світло у вікні», ІІІ премія у номінації «Проза» (м.Київ, 2018), лауреат премії «Алмазний Дюк» Міжнародного літературно-художнього багаторівневого конкурсу імені Де Рішельє. (м. Одеса, 2019)
Любацька Людмила Вікторівна народилась 28 лютого 1961 року в с. Мурафа Шаргородського району Вінницької області в сім’ї медиків. Вінничанка. Здобула дві вищі освіти за спеціальностями «вчитель біології» та «практичний психолог».
Понад 30 років працює в галузі культури: старший науковий співробітник обласних музеїв (художнього та краєзнавчого), завідувачка відділу обласного Центру народної творчості, наукова співробітниця та головна зберігачка фондів Вінницького літературно-меморіального музею М. М. Коцюбинського. Куратор від Національної спілки письменників України Міжнародного літературно-мистецького проєкту «Русалка Дністровая», віце-президентка ГО «Русалка Дністровая», заступниця редактора однойменного альманаху. Членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України, голова Вінницької крайової організації Спілки слов’янських письменників України.
Поетка, прозаїк, публіцистка, відома дослідниця життєвого і творчого шляху класика української літератури М.М.Коцюбинського (книга «Ласкава зірка України»). Авторка книг поезії «Кровообіг», «Неначе молитву, несу хризантеми», прози «Татове небо», «Ягоди для тата», «Вікно в Пеньківку», літературознавчої книги «Михайло Каменюк: post skriptum», «Голос ВФТК», перекладачка історичної книги Велва Черновецького «Теплик – моє містечко». Лавреатка літературних премій «Кришталева вишня», імені Леоніда Гавриша, Віктора Тимчука, Всеукраїнської літературної премії імені М. Коцюбинського
За те, що розповідав про Голодомор, його кидали у табори ГУЛАГу, забороняли жити в містах, майже все життя переслідували, а рукописи викрадали. Але він все одно писав: на 50-градусній спеці каторжних робіт, під голоси похованих живцем в’язнів у Сибіру, посеред Тихого океану і між будівництвом шкіл у Білгороді-Дністровському. Павло Наніїв пережив Голодомор, війну, заслання і десять років незалежності України.
Всі відомості про «Вінницьку трагедію» 1937-1940-их років, коли в катівнях НКВС було знищено понад 10 тисяч наших земляків, головним чином, простих робітників, хліборобів, а також інтелігенції, узагальнено в книзі М. Каменюка і В. Вітковського «Розрита могила». При цьому автори використали як власні журналістські розслідування, так і документи більшовицької охранки, розсекречені за часів незалежності, німецькі архіви. В книзі розкриваються явні і потаємні пружини «червоного терору» 30-их років минулого століття на Вінниччині. Одна з таких, і це є важлива складова трагедії, – система доносів, формування сталінськими спецслужбами армії стукачів, в якій, на жаль, ревно проявили себе сотні, а то й більше земляків.
Для своїх висновків автори скористалися багатьма документальними свідченнями, а також і фрагментами художніх письменницьких спостережень. До таких належить повість нашого ямпільського земляка, письменника Павла Нанієва «Сповідь душогуба», сторінки з якої сьогодні звучать у випуску
Олена Герасименко народилася в селі Носачів Смілянського району на Черкащині. Закінчивши Чернігівський юридичний технікум, працювала в системі соціального захисту населення в смт. Теплик на Вінниччині. Член Національної спілки письменників України з 2011 року.
Авторка поетичних книг «Паралелі сонячних дощів» (2005), «Аплікації думок» (2006), «Ватра на двох» (2010), «Причетність» (2014), «Точка дотику» (2017), «Час журавля» (2017). «Саме та» – нова збірка поетеси, своєрідний підсумок попереднього етапу творчості. О.Герасименко – лауреат премій ім.. М.Леонтовича, ім.М.Стельмаха, «Кришталева вишня». За вагомий внесок у розвиток волонтерського руху, активну благодійну і гуманітарну діяльність у 2017 році нагороджена Грамотою Верховної Ради України та нагрудною відзнакою. Проживає в смт Теплик
Абіль ГАСАНОВ (Азербайджан) народився в 1968 році в Баку. Працював журналістом в газеті й на кіностудії «Азербайджанфільм». Нині проживає в Німеччині. Входить до складу Німецького бюро Спілки слов’янських письменників України, за яку щиро вболіває в ці важкі часи. Надавав благодійну допомогу українським літераторам. Став автором міжнародного літературного альманаху-проекту «Слов’янське небо» (Німеччина-Україна- Вінниця), новели для якого переклав українською Михайло КАМЕНЮК
Інтимна лірика – це та царина, яку упродовж багатьох років розробляє вінницький поет Михайло Каменюк. Цей часовий відрізок його творчого життя і напрямку роботи обмежують поки що дві знакові книги: перша – «Птах безодні. 100 поезій про кохання» і не зовсім ще давня – «Пісні ніжного волоцюги». Першу високо оцінив в листі до Каменюка один з його обраних у житті вчителів, новаторський поет-шістдесятник Микола Вінграновський.
«Танцівницю і Поета» Каменюк задумав і здійснив давно. Записана в авторському виконанні на всеукраїнському радіоканалі «Культура», вона протрималася в програмах каналу понад 5 років, оскільки мала щирий відгук слухачів. Про її задум Михайло Каменюк каже так: «Я надумав цю річ того ж таки дня, коли побачив на сцені клубу Національної податкової академії в Ірпені, де працював начальником інформаційно-видавничого центру, геніальну пару естрадних танцюристів, студентів академії. Кожен їх виступ буквально приголомшував глядачів, був окремою пронизливою новелою про красу почуттів – божественна пластика, вміння передати образ, одухотвореність. Вони вже мали найвищі нагороди, що в цьому жанрі прирівнюються до спортивних. І так мені захотілося, щоб саме для них написати сценарій драматичної новели поетичним словом, щоб у цьому творі відбувся синтез, поєднання пластики людського тіла, музики, світла і, звичайно, високого слова, думки, одягнутої у слово. На жаль, з черговою зміною президента України тодішню академію розгромили і було успішно поховано зі всіма іншими і мій задум. Але я все ще вірю, що він таки буде колись втілений на сцені. Бо ж йдеться про вічний сюжет: драму, яка чатує майже на кожну любов, хоч переживають люди її кожен по-своєму»
Володимир Прилипко (1947-2004), український поет і археолог. Один з яскравих представників українського поетичного андер-граунду 1960-70-их років. Народився у с. Краскіно Хасанського району Приморського краю колишнього СРСР (на території теперішньої Росії) у родині військового капітана, який служив на Далекому Сході. З раннього дитинства до 1965 р. жив у с. Ялтушкові Барського району на Вінниччині, а з 1965 р. – у м. Вінниці. Три роки навчався у Вінницькому педагогічному інституті. Далі працював робітником, консультантом Товариства охорони пам’яток історії та культури. Науковий працівник Вінницького обласного краєзнавчого музею (з 1971 року), згодом Вінницької обласної археологічної науково-дослідницької інспекції.
Причетний до важливих в історії археології відкриттів, а саме поховання сарматського царя І ст. н.е. (1984, с.Пороги Ямпільського району), знаходження скарбів у курганах епохи бронзи (1986, с. Гордіївка Тростянецького району). Помер у Вінниці 21 серпня 2004 р. і похований на сільському цвинтарі у Ялтушкові. Талант поета виявився в експресивних ліричних мініатюрах, укладених у збірки поезій: «Лядова» (1995), : «Зелене сонце» (2002), «Старий сад» (1999, Вінниця, 2006 – Київ). Член Національної спілки письменників України. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені М. Коцюбинського
Вінницький письменник (1938-2017). Народився 3 липня 1938 року в селі Ометинці Немирівського району Вінницької області. Один з найпомітніших українських публіцистів кінця ХХ- початку ХХІ століть. В літературу прийшов з журналістики, більшість його творів мають документальну, вінницьку основу, як і пропонована новела «Магеланиха». За «Магеланихою», а також документальною новелою Івана Волошенюка «Сеньйора Грасселлі з Чернявки» знято телефільми (1986 в 1997 рр.).
І. Волошенюк, автор понад трьох десятків книг повістей, оповідань і публіцистики, писав: «Щодо себе особисто, то не маю себе за письменника, бо не вмію вигадувати і будувати складну, вітійствувату структуру сюжетів — усе в мене з життя, з того, що стрічалося на кореспондентських стежках-дорогах, вразило, зачепило душу»
Пропонуємо в авторському виконанні уривки з книги ІРИНИ НІСІНОЇ «Пальто мадам Гройсман», яка вийшла у ВИДАВНИЧОМУ ДОМІ «Моя Вінниччина» і була тріумфально презентована у Вінниці . Це збірка з повісті та оповідань, присвячених подіям у Вінниці, Жмеринці та житті земляків у ХХ столітті. Особлива увага приділяється Вінниці повоєнній, 1950-их років. З доброзичливим гумором, часом іронічно авторка озирається на прожите нами, на власні дитячі враження та спостереження. Адже вона – вінничанка, тут навчалася, виросла, працювала вчителькою мови і літератури у вінницькій школі. Книгою «Пальто мадам Гройсман» зацікавилися українські кінематографісти.
Нині Ірина Нісіна проживає з сім’єю в Австралії, там доглядає і свою 94-річну матір, колишню доброї слави завідувачку стаціонару Вінницької дитячої лікарні Зою Рувімовну. І в Австралії Ірина Нісіна разом з чоловіком продовжують сіяти розумне, добре, вічне, поширюють українське слово, звичаї в місцевій діаспорі. Ірина Нісіна – член Спілки слов’янських письменників України, завідувачка Бюро Спілки у Авcтралії. Не пориває зв’язків з рідною Вінницею
Анатолій Жарук – нова зірка, що яскраво сходить на небосхилі подільської прози. Нещодавно газета «Літературна Україна» надрукувала великий уривок з нового історичного роману Анатолія «Поділлям із вогнем», присвяченого часам Гайдамаччини, героїчній боротьбі козаків-гайдамаків з польськими та російськими поневолювачами. Сторінки нашої звукової книги (в трьох подачах) складають уривки з повісті Анатолія Жарука «Четверта усмішка», яка вийшла окремою книгою у вінницькому видавництві «Твори». В повісті йдеться про непросту долю талановитого випускника консерваторії, змушеного з різних обставин стати вуличним музикантом, граючи з товаришем на майдані перед ринком «Урожай». Як позбутися помилок і гріхів минулого,щоб всупереч невдачам все таки піднятися до творчих висот? Відповідь на це і дає пропонована увазі слухачів повість, події якої відбуваються в основному у Вінниці.
Епіграфом до своєї розповіді автор вибрав слова японського класика: «Одного разу шторм скінчиться, і ти не згадаєш, як його пережив. Ти навіть не будеш впевнений у тому, чи закінчився він насправді. Але одна річ БЕЗЗАПЕРЕЧНА: коли ти вийдеш зі шторму, ти ніколи знову не станеш тією людиною, яка увійшла в нього. Тому що у цьому і був його сенс». Харукі Муракамі
